Роздуми про батьківську хату

Давно вже мріяв розповісти про своє рідне село Гуто-Добринь і батьківську хату.
Тут вишень було багато,
Квітучі весною садочки,
Пишно цвіли коло хати
Пахучі, мов свічки, бузочки.
Аж серце защемить, коли згадаю колиску мого дитинства. У цій хатині жила багатодітна працьовита і дружна сім’я. Народилося і виросло у ній три покоління людей.
У тридцятих роках тато Тодось Іванович і мама Ольга Іванівна побралися. Хоч і тяжко жилося, та народили і виховали вони дев’ятеро діток: Тоню, Галю, Ганю, Колю, Ваню, Лідію, Стасю, Володю і Віталія.
У 1943 році, відступаючи під натиском радянських військ, нацисти спалили майже половину села. Згоріла тоді і наша хата.
Гірко оплакували люди
Спалені оселі.
Душевно Господа благали,
Щоб нелюдів покарали.
Усі діти нашої родини були привчені до праці. Знали ціну окрайчика житнього хліба, зерно мололи в жорнах. Потайки збирали колоски, мама пекла коржики із мерзлої картоплі.
Колись наша хата була гамірною. Старші діти доглядали менших. У хаті пахло травами, сушеними яблуками. Привітно ворушились фіранки з ситцю на вікнах. На стінах висіли ікони, які прикрашали рушники, вишиті сестрами. Біля них завжди читали молитви.

Продовження читай на сторінках газети “Прапор”.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *