Мрія всього життя: українські жінки-авіатриси

      «Одного разу, відчувши політ, ти завжди ходитимеш по землі з очима, піднятими до неба, – бо ти вже був там, і тебе невпинно тягне туди вернутись», так описував Леонардо да Вінчі стан людини, яка піднялася в небо. Звичайно, небо закохує, полонить, але нам про те розповідали переважно чоловіки. Про жінок, які керують літаками, у нас майже ніхто не знає. І не тому, що їх немає, а тому, що ми звикли до героїв-чоловіків. Саме тому у проекті «Жінки незвичайних професій» з’явились жінки-авіатриси Валентина Кравченко та Галина Супруненко.

Хто не мріяв у дитинстві про подвиги та подорожі? І хлопчики, і дівчатка дивились фільми про героїв-льотчиків, читали пригодницькі романи. І якщо для «мужніх чоловіків» років 50-60 тому були відкриті двері не одного десятка військових училищ, інститутів чи центрів підготовки, дівчині про мрію стати льотчицею краще було б навіть і не говорити. Скільки мрій було поховано за канонічною фразою «ти ж дівчинка»? Навряд чи це можна порахувати, але нашим героїням вона на заваді не стала. Історії, які розповіли учасниці проекту, прості і водночас романтичні, а головне – це історії про шлях здійснення мрії. …Одного разу маленька дівчинка Валя, ховаючись під старим човном, з острахом дивилась у небо, де літаки цивільної авіації кружляли над полями. Вона дивилась і думала про те, як страшно, мабуть, управляти такою потужною машиною. І тоді пригадала почуті від когось з дорослих колись слова: «Навчись дивитись в очі власному страху». Вона дивилась на літаки, у небо і усвідомлювала, що страшними літаками керують люди, а значить і вона могла б це робити. Вже через декілька років Валентина, як і багато її однолітків, вже захоплювалась легендарним льотчиком Іваном Покришкіним, а зустріч з героєм остаточно вирішила долю дівчини: відтоді небо стало її мрією. І хоч на Черкащині, де народилась Валентина, не було можливостей займатись авіацією, це не стало перешкодою на шляху до мрії. Свої перші «авіаційні кроки» дівчина зробила у Київському авіаційно-спортивному клубі «Чайка». Перший стрибок з парашутом і перший політ на планері стали відправною точкою на шляху втілення дитячих мрій.

Вибір майбутнього професійного шляху став свідомим: дівчина поступила на навчання до Національного авіаційного університету. Її юнацьке захоплення перетворилось на професію. Разом з чоловіком льотчиця служила у пошуково-рятувальному загоні Південної групи військ в Угорщині. Потім – інженером зміни при Хабаровському об’єднаному авіазагоні, а згодом знову у пошуково-рятувальній ескадрильї. І хоч потім служба нашої героїні не була безпосередньо пов’язана з польотами, літати вона не припинила. Після повернення у рідні Черкаси, а згодом – у Київ, Валентина продовжувала заняття авіацією, тільки вже спортивною. Участь у проекті «Жінки незвичайних професій» дала нашій героїні можливість не тільки згадати роки у небі, а й звернутись до молоді: «Такі проекти дають можливість молоді зробити фокусування, бачення життя. Молодь має змогу трішки відірватись від віртуального життя і сконцентруватись на людях реальних, побачити цінності. Колись і у нас були дитячі мрії, й ми йшли до їх реалізації. Можливо, завдяки проекту хтось знайде співзвуччя зі своїми думками, почуттями, бажаннями. Я дуже рада тому, що ми маємо можливість розказати дівчатам, котрі прагнуть чогось досягти, що це робити можна і треба».

Галина Супруненко розповіла: «Колись школяркою я із своїм дядечком поїхала на спортивний аеродром «Чайка», щоб запускати авіамоделі, які він змайстрував. У небі кружляв справжній літак, , який виконував каскад фігур вищого пілотажу. Я спостерігала за ним із захопленням до самого приземлення, і коли з кабіни пілота вийшла дівчина в комбінезоні зі шлемофоном, думаю, це й була мить, коли зародилась мрія. На той час я займалась у музичній школі, і батьки думали, що я поєднаю своє життя з музикою. Але мрія стати льотчицею привела мене до авіамодельного гуртка. Я багато читала про авіацію, займалась фізичною підготовкою, а вже у студентські роки займалась різними видами спорту: лижі, велоспорт на треку, радіоспорт. У 1976 році стала чемпіонкою України зі спортивного пеленгування. Потім були стрибки з парашутом – маю перший розряд, а з 18 років почала активно займатись літаковим спортом у Київському аероклубі».

До першого самостійного польоту Галина подолала багато перешкод: батьки не дозволяли, травми при стрибках не давали займатись, але прагнення здійснити мрію перемогло. Льотчиця освоїла простий, складний та вищий пілотаж, літала на літаках Як-18А, Як-52, Z-326, налітала понад 250 годин. За професією Галина зв’язківець – 40 років відпрацювала інженером на підприємстві «Український державний центр радіочастот», яке розташовано поруч з аеродромом «Чайка». І кожен раз, коли чує гул мотора в небі, заздрить тому, хто в літаку…

Зв’язок з авіацією у Галини Супруненко не перервався й до сьогодні: жінка постійно бере участь в чемпіонатах України та міжнародних змаганнях з вищого пілотажу як міжнародний суддя з літакового спорту, є членкинею Федерації літакового спорту України та клубу «Авіатриси України». І в цей же час пані Галина приділяє багато уваги рідним як мама двох синів і бабуся трьох онуків.

Зараз, як і колись, дівчатам пропонують займатись «жіночими» справами. Як і 40-50 років тому, за мрію треба боротись, працювати й долати супротив. Але дивлячись на Валентину Кравченко та Галину Супруненко розумієш, що почуття щастя від досягнення власної мети та здійснення мрії того варто.

Оксана Давиденко.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *