Життєва стежина ветерана праці

Шановні читачі районки, пропоную вашій увазі розповідь про ветерана праці, учасника Другої світової війни та за-служеного донора, який на Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті відпрацював майже сорок років. Загальний трудовий стаж його складає більше 55-ти років.
Це про Анатолія Лук’яновича Слепченка. Нещодавно ми з ним відпочивали в Іршанському санаторії-профілакторії й під час нашого спілкування я дізнався детальніше про його долю.
Народився шановний Анатолій Лук’янович 10 вересня 1932 року в селі Будилівка Радомишльського району. В довоєнні роки закінчив три класи, а потім навчання перервалось війною. Під час німецької окупації родині з трьома дітьми жилося тяжко. Доводилося міняти мило на хліб і сіль, щоб якось харчуватися. Проте голод 1947 року не обминув їхню сім’ю. Діти, як ті мурашки, з ранніх літ допомогали тату й мамі обробляти город. Пасли корівку. Вони знали ціну куска житнього хліба.
Після закінчення 8 класів у 1949 році Анатолій вступив до Київського залізничного училища і навчався на помічника паровоза. Закінчивши училище з відзнакою, у 1951 році працював у Коростені. Ветеран розповів, як тяжко було відробляти практику на паровозі. Не злічити, скільки треба було перекидати лопатою у топку вугілля. Звідти пішов у армію. У місті Миргороді закінчив однорічну школу молодших авіаторів. Одержав спеціальність електромеха-ніка з експлуатації, обслуговування та ремонту літаків ТУ-4 (перший бомбардувальник).
Анатолій Лук’янович, демобілізувавшись у 1956 році, влаштувався на роботу в Іршанський ГЗК черговим електриком і закінчив вечірню десятирічку. Після цього вступив до Київського політехнічного інституту.
В 1960 році був призначений головним енергетиком збагачувальної фабрики №1 у період її введення в експлуатацію. В 1963 році одержав завдання організувати (на базі мереж і підстанцій) енергоцех.
Велику організаторську роботу провів Анатолій Лук’янович, коли в 1968 році був призначений і працював начальником відділу матеріально-технічного постачання. Потрібно було доставляти для багаточисельних механізмів комбінату найрізманітніші деталі. Тут він показав себе як досвідчений керівник. Працюючи на цій відповідальній роботі, Анатолій Лук’янович об’їздив майже весь колишній Союз. Мав великі зв’язки з керівниками різних підприємств і галузей господарства. Працював на цій посаді 27 років. Звідти і вийшов на пенсію у 1995 році.
Світиться обличчя ветерана, коли він пригадує ті далекі молоді роки, як запропонував руку і серце молодій односельчанці Світлані, що працювала в сільській бібліотеці. У лютому1956 року вони стали на рушничок щастя. Пробігли літа, як весняні води. Народилися у молодого по-дружжя два синочки – Юрій та Дмитро. Батьки все робили для того, щоб сини росли здоровими і щасливими. Дружина Світлана Іванівна працювала бібліотекарем в Іршанській бібліотеці. Вона була досвідченим і сумлінним працівником, сповна віддавала свої знання й уміння улюбленій роботі, з повагою і любов’ю ставилася до відвідувачів читальні.
Дуже рано вона пішла із життя… «Усе життя буду дякувати Богові за дітей наших і за те, що Світлана була доброю хазяйкою, розумною, лагідною мамою і дружиною» – з болем у серці говорить Анатолій Лук’янович про свою дружину, про першу порадницю.
А.Л. Слепченко з любов’ю розповідав про своїх батьків – Лук’яна Павловича та Лідію Семенівну.
Ненько був закоханий у природу, у свій рідний край, адже тривалий час працював лісником. У нього в опіці була пара коней і двоє собак, з якими майже щоденно об’їжджав доручені йому лісові угіддя, а їх було чималенько, аж 890 га.
Малий Толя був дуже радий, коли ненько брав його об’-їжджати ліс. Часто доводилося бачити багато різних звірів і пернатих (навіть рідкісного птаха тетерука) та чути різноголосий спів. Любов до природи передалася від батька й Анатолію.
А ще до кінція своїх днів батько лагодив взуття не тільки односельцам, а й мешканцям навколишніх сіл. Дуже любив цю роботу. Золоті руки були у чоловіка. Довго люди будуть згадувати завзятого умільця.
А ще від батька Анатолій Лук’янович успадкував любов до бджіл. Як говорить народне прислів’я, «від доброго дерева і добрий і пагінець відійде». Ще змалечку Анатолій Лук’янович звик до крилатих трудівниць, бо часто придивлявся, як чаклував біля них ненько. Ось так ця справа стала захопленням і відрадою на все життя. Знає він усі премудрості поведінки медоносних комах.
«Не має значення, де жити, – в місті, чи в селі, – каже мій співрозмовник, – усюди потрібно працювати, створювать блага для рідних, для всіх, хто тебе оточує.Тоді маєш задоволення від результатів. І неодмінно треба берегти святу природу як незбагненний безмірний дар», – наголошує Анатолій Лук’янович.
Побільше було б тих, хто розуміє і плекає все живе, закоханий у довкілля, рідний край, як наш пан Анатолій. Пасічник стверджує, що його робота складає 24 години на добу. Він піклується про бджілок, як про малу дитинку. Збирає прополіс, квітковий пилок, бджолиний забрус та інші продукти. З них готує ліки для власних потреб і щедро ділиться з іршанцями. І, звичайно, з нетерпінням дідусь чекає трьох онуків і двох правнуків, аби пригостити їх духмяним медом із власної пасіки.
Багато розповів пан Анатолій і про свою неньку Лідію Семенівну. Вона була неперевершеною майстринею на селі. Вміла прясти, ткати килими, шити, вишивати. Анатолій Лук’янович згадує ті дитячі роки, як у хаті постійно стукотіло та ніби розмовляло між собою під маминими руками усіляке домашнє начиння для рукоділля. А ще матусі доводилось руками полоти льон від бур’янів, вибирати, в’язати у снопочки, молотити, стелити тресту і найтяжче припадало – тіпати на терниці. Окрім того, мама доглядала домашнє господарство – корову, кури, вирощувала городину. Звісно, діти в усьому допомагали матусі.
Дуже часто перед очима Анатолія Лук’яновича постають картини рідного до болю села Будилівки. Пригадує він квітучі поля, де розливалися золотом жита. Зринають у пам’яті образи односельців. По-доброму згадує ветеран багатодітну родину нашого відомого поета Валентина Вікторовича Миська, яка жила по сусідству.
На жаль, багато з того, що рідне і дороге серцю, уже не повернути… Особливо тужить Анатолій Лук’янович за дорогою дружиною. Але життя не стоїть на місці. Заради онуків і правнуків потрібно жити. Кажуть, небо забирає найкращих. Лише цим і потрібно тішитись. Можливо, на тому світі була потрібна така людина. І не вірте нікому, що час лікує, він лише вчить жити з цим.
Один за одним спливли роки. Та недаремно промайнули ваші літа, шановний ветеране. Своєю сумлінною працею Ви заслужили повагу людську. Маєте цілий віночок різних нагород за звитяжну працю..
Щиро вітаю Вас із професійним святом працівників металургійної та гірничо-добувної промисловості й черговою річницею Іршанського гірничо-збагачувального комбінату. Бажаю Вам і всій Вашій родині міцного здоров’я, ще багато років сонечка у віконці.
З повагою – Микола Ходаківський, смт Іршанськ.
Фото Василя Стоцького.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *