Поважний ювілей

Зовсім небагато на нашій землі проживає людей, які зберігають у пам’яті ланцюжок подій цілої епохи та можуть поділитись цими спогадами не тільки зі своїми ровесниками, а й передати їх наступним поколінням. Саме таким є житель Хорошева, поважний ветеран Михайло Купріянович Когут, який 3 січня зустрів своє 90-річчя.
Розділити це свято з ювіляром завітали заступник голови районної ради Лілія Ковальчук, голова Хоро-шівської селищної ради Володимир Столярчук та його заступник Василь Зіник, директор Комунальної установи «Хорошівський психоневрологічний інтернат» Микола Безпалюк, Валентина Онофріюк, Ніла Тарасюк.
Поважні гості щиро побажали іменнинику міцного здоров’я, радості, тепла і затишку в родинному колі, благополуччя та ще довгих років життя. Відзначили грамотами, вручили квіти та подарунки.
Михайло Купріянович був щиро пройнятий такою увагою. До речі, Лілія Ковальчук та Микола Безпалюк, як і ювіляр, родом із села Стирти Черняхівського району.
Важка доля випала Михайлу Купріяновичу. Він на власному досвіді знає, що таке жахіття окупації, та добре пам’ятає повоєнні роки відбудови.
Народився Михайло Когут у далекому 1928 році. У родині зростало шестеро дітей. Перед самою війною ще народилася наймолодша сестричка. Тяжко жилося великій сім’ї, тому діткам доводилося змалечку багато працювати, щоб допомагати дорослим.
У1942 році згоріла старенька хатина, в якій проживала родина. Проте з допомогою односельців Когути стали зводити новий будинок. Коли будівельні роботи були майже закінчені, родину спіткало нове горе. Під час відступу нацистські окупанти спалили нову хату , а також загинула майже уся родина. Живими залишились тільки Михайлик, який дивом врятувався, і наймолодша сестричка, яку мати закрила собою від куль ворога.
У Михайла не залишилося нічого, усе майно пропало. Наймолодшу сестричку довелося віддати на виховання тітці, а сам хлопчина пішов жити до іншої родички. В цій родині окрім Михайла проживало ще троє своїх хлопців, турбота про яких лягла на плечі жінки, бо ж її чоловік був на фронті. Щоб якось допомогти сім’ї, хлопець вночі охороняв колгоспне майно, а вдень працював та допомагав по господарству.
Навесні повернувся у рідне село, а там тільки садок залишився. Побудував курінь, обробляв город, якось перебивався. Спогади про ті події й нині даються ветеранові нелегко. Згодом Михайла Купріяновича забрали у військкомат. Проте воювати юнакові не довелося, бо ж прийшла довгоочікувана Перемога.
Повоєнні роки важко назвати радісними, адже був тотальний голод і руїна. Михайло вирішив податися на Донбас відбудовувати країну. Навчався у фабрично-заводській школі. А думками линув у рідне село, де залишилася єдина сестричка. Юнак отримав лист від тітки про те, що Світлана в тяжкому стані, бо у селі був страшний голод. Він вирішив їхати на батьківщину, але не отримав дозволу у директора школи. Метикуватий хлопець вирішив втекти, але перша спроба виявилась невдалою.
Проте згодом йому все-таки вдалося потрапити до рідного села, і коли він зайшов у хату до тітки, то побачив страшну картину: усі родичі попухли від голоду. На щастя, тямущий юнак зумів заробити невеликий продуктовий і грошовий запас. Устиг врятувати сестру. Але довелося повернутися назад на схід. А сестричка залишилася в Житомирі під опікою рідних людей. Закінчив навчання у фабрично-заводській школі, почав працювати у шахті, був спочатку помічником майстра, згодом закінчив гірничу школу і став майстром.
На сході України Михайло Когут пропрацював до 1950 року, а потім повернувся на Черняхівщину, влаштувався на маслозавод. Три роки відслужив у армії й за станом здоров’я був комісований. До рідного села вирішив не повертатися, бо було нікуди, тому вирішив їхати до сестри, яка з тіткою проживала на Львівщині. Там влаштувався на роботу, відповідав за спорт, бо ще в армії став кандидатом у майстри спорту із легкої атлетики, лиж і велоспорту. Проте прижитися там не зміг.
Попри усі негаразди, Михайло Когут повернувся на рідну Житомирщину, влаштувався на роботу у місті. Зі своєю другою половинкою Галиною Кирилівною, з якою прожили в шлюбі більше 50 років, Михайло Купріянович дружив із дитинства. Але поки життя «випробовувало» і закидало його у різні міста, дівчина виросла й уже працювала у Володарськ-Волинському РАГСі.
Подружжя Когутів народили і виховали двійко діток – Алісу і Валерія. Життя промайнуло, як швидкоплинна ріка. Повиростали і вилетіли з рідного гніздечка діти, самі стали батьками. А нині Михайло Купріянович вже тішиться онуками і правнуками, які залюбки навідують старенького. Чоловік не зраджує пам’яті про дружину, і хоч як важко, бо літа вже беруть своє – продовжує господарювати.
За плечима Михайла Купріяновича славний трудовий шлях. Майже все своє життя він присвятив спорту. Винагородою за його багаторічну працю стала повага жителів району та нагороди за віддану й сумлінну працю на благо рідного краю.
Ірина Сівінська.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *