Наша надія і гордість

6 грудня Україна відзначає День Збройних Сил. Ми щиро вдячні нашим дорогим захисникам за їх мужність і героїзм, за їх жертви заради незалежності рідної України та за те, що вони відстоюють мирне небо для кожного з нас.

Наша Україна-мати переживає нині нелегкі часи. Проте завдяки її вірним синам, простим хлопцям із кожного куточка держави, сьогодні призупинено рух загарбників українською територією й ціною життів та здоров’я військових утримується лінія розмежування, яка відділяє мирну територію від окупованої.

Ніхто не сподівався, що війна затягнеться на роки…

Пригадується березень-квітень 2014 року. Все населення країни перебувало у страшному стресі. Дуже важко було зрозуміти і усвідомити, що наша «дружня» країна-сусідка посягне на суверенну територію України. А таки сталося. І саме тоді, у ті перші дні, тижні, місяці, які були дуже тривожними і тяжкими, нашим військовим і добровольцям довелося протистояти ворогу. Це тоді, коли армія була не готова до таких випробувань. Компенсувалося все життями, здоров’ям, нервами людей. Саме в цей період у когорті тих військових, хто на своїх плечах виніс найважчі часи війни, був наш земляк, житель Хорошева Карен Мушегович Шахбазян.

Народився Карен у лютому 1994 року у Вінниці, бо там у педагогічному інституті навчалася його мама, Анжела Володимирівна, і проживала сім’я. Раннє дитинство його пройшло в селі Ставки, де мама працювала вчителькою географії й біології.

У зв’язку з сімейними обставинами родина Шахбазянів мешкала кілька років на батьківщині Мушега Меружановича – у Вірменії, в Єревані. Там Карен почав навчання у вірменській школі й закінчив три початкові класи.

Потім родина повернулася у Володарськ-Волинський. Анжела Володимирівна почала працювати у середній школі №1 райцентру, Мушег Меружанович – у «Райсільгоспхімії», а малий Карен пішов учитися, перелаштувавшись з вірменської мови на українську, в «мамину» школу.

Тут дуже гарно закінчив 8 класів та вступив на навчання в Житомирський педагогічний ліцей. Після його успішного закінчення здобув професію фельдшера у Житомирському інституті медсестринства. За направленням поїхав працювати в село Зубринку. Виконуючи свої посадові обов’язки, паралельно заочно навчався в Житомирському фармацевтичному коледжі.

У листопаді 2013 року Карен пішов на контрактну службу в Житомирську 95-ту окрему аеромобільну бригаду артилеристом. Так сталося, що приблизно у той же час на контрактну службу у цю ж бригаду прийшли земляки з Володарськ-Волинського Максим Ковальчук та Петро Опанасюк. Хлопці разом служили. І коли зовсім скоро настали тривожні й складні часи, коли Росія окупувала Крим, а потім з допомогою запроданців і найманців захватила частину Донбасу, – хлопцям разом довелося служити спочатку в Херсонській області в районі Чонгару та Арабатської стрілки, а потім у донбасівському пеклі. Вони разом із побратимами прийняли на свої ще не зовсім змужнілі пдечі весь тагар початку тієї несподіваної підступної і жорстокої війни. Армія, як відомо, не мала належного забезпечення. Тому хлопці, окрім того, що мали виконувати свої службові обов’язки, ще й мусили самі про себе дбати в плані харчового забезпечення і побуту. Пережили всякого – ворогу не побажаєш. Проте вони про це не люблять розповідати.

Як би там не було – службу несли гідно. Саме Карену разом із побратимами-земляками та військовими 95-тої бригади довелося з квітня 2014 року пройти весь той славний легендарний шлях, який навічно увійде у військову історію прославленої 95-ї бригади та в героїчну історію нашої держави і світу. Вони звільняли від нечисті Слов’янськ, Пєски, гору Карачун, Савур-Могилу та інші тепер уже відомі усьому світу малі й великі населені пункти та географічні об’єкти. Вони стали кіборгами в Донецькому аеропорту. Не раз визволяли наших бійців із оточення.

Звичайно ж, що такі бої і такі походи, на жаль, не бувають без утрат. Це найважче і найстрашніше на війні. Проте уже сьогодні, усвідомлюючи й переосмислюючи пройдене, Карен наголошує на дуже великій ролі командирів. Якщо командир досвідчений, відповідальний, чесний – він зробить усе можливе і неможливе, щоб максимально убезпечити від утрат особовий склад. Саме таким виявив себе у тих тяжких екстремальних обставинах командир 95-ї бригади полковник Михайло Забродський. Багато військовослужбовців завдячують йому своїм життям. Це зразок справжнього офіцера.

Служив Карен у зоні бойових дій з березня 2014 року по червень 2015-го. Потім була нетривала відпустка. А далі – вступ до Одеської військової академії, де Карен Шахбазян стаціонарно навчається й нині разом зі своїм земляком-побратимом Петром Опанасюком. А ще один земляк Максим Ковальчук продовжує службу і нині знов перебуває в АТО.

Удома на хлопців чекають батьки та родичі, які з великим болем переживають поневіряння своїх рідних (та й усіх інших) військовослужбовців, розділяють їх біль та втрати, хоча знають про це дуже мало…

На зустріч із Кареном завжди чекають люблячі батьки, брат Едгар, який навчається на 4 курсі в Національній академії керівних кадрів культури і мистецтва (м. Київ), сестра Маріета – студентка другого курсу Полтавської державної аграрної академії, та ще дві менші сестрички – шестикласниця Каріна та другокласниця Софійка.

Віримо, що, здобувши вищу військову освіту та відповідне офіцерське звання, Карен стане таким же відмінним офіцером, як і колишній командир його бригади, а нині генерал-лейтенант, командувач Десантно-штурмових військ, командувач сил АТО Михайло Забродський.

Дорогі наші військовослужбовці Збройних Сил України, ветерани війни! Прийміть найкращі вітання і найщиріші побажання з нагоди вашого професійного свята! Зичимо усім перемоги у війні, повернення Україні загарбаних ворогами територій. Хай береже вас Господь!

Дякуємо вам за вашу мужність і жертовність!
Слава Україні! Героям слава!

Надія Панченко.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *