Серце на долонях…

Яке воно велике, щире, відкрите! Його любові й доброти вистачить на всіх, щоб зігріти, заспокоїти, допомогти.

Василя Миколайовича Ноніка я знаю більше 30 років, відколи переступила поріг редакції шанованої і вкрай необхідної районної газети «Прапор». Про цю людину хачеться розповідати безкінченно, адже заслуговує на найкращі слова у світі. Ще і ще раз переконуюся, що не обов’язково бути професором, мати декілька вищих освіт, найголовніше – бути Людиною. Щирою, справжньою, чесною і порядною, справедливою і небайдужою. Саме таким і є Василь Нонік.

У 80-х він працював у редакції на старенькому «бобику», але завдяки сумлінній роботі водія, дбайливим рукам професіонала транспорт працював, як годинник. А вже згодом придбали нову білу «Ниву», за якою він доглядав, мов за дитиною. Тисячі кілометрів проїхали ми, журналісти, побувавши сотні разів на підприємствах району, колгоспах, полях, готуючи матеріали, інтерв’ю, репортажі для газети і радіо. І жодного разу автотранспорт нас не підвів.

Пригадую, як Василь Миколайович часто-густо приходив на допомогу й мені. Адже не секрет, що багатьох відлякує мікрофон. Тоді він чемно запрошував у «Ниву» на заднє сидіння будь-якого спікера, і ми вже точно знали, що інтерв’ю вдасться.

І ще пригадую. Інколи, перебуваючи в доброму настрої, водій дозволяв мені потримати кермо і «порулити». В машині миттєво ставала тиша, шоковані хлопці-журналісти замовкали, а нам було весело.

Разом купували в Житомирі оргтехніку для районого радіо, разом переживали, чи зможемо підклюити її до проводового мовлення, чи, бува, не підведе, чи працюватиме довго і якісно.

Не було жодного випадку, коли б Василь Миколайович комусь відмовив у допомозі, добрій, мудрій пораді. Ніколи. Пригадую, як мені потрібно було терміново відвезти хворого батька в обласну лікарню, він без вагань це зробив, хоча тоді був вихідний день.

Якби таких людей, як мій колега, скромних, порядних, доброзичливих і водночас сумлінних та відповідальних до роботи було більше – впевнена, що життя у всіх нас стало б набагато кращим, світлішим, заможнішим.

Кумедний випадок трапився колись у молодого Василя. Коли його призвали служити до армії, командир запитав: «Хто вміє готувати їжу?» Вася, не довго думаючи, сказав, що він уміє, бо знав, що на кухні солдат голодним не буде. Хрещення на кухаря не забарилось. Якось після сніданку хлопці вирушили на навчання, а молодий кухар почав готувати обід. У великий чан із водою всипав півмішка пшона, подивився, подумав, що буде замало, й висипав решту. Як стала та каша варитися та не вміщатися в чані, кмітливий хлопець здогадався, що треба робити. Відра і неподалік кущі згодилися, як ніколи. Трохи спітнів, але впорався. А головне – ніхто ні про що не здогадався.

Після демобілізації Василь повернувся додому не сам, а з молодою вродливою дружиною Раїсою. У парі виростили прекрасних, розумних дітей – сина Миколу та донечку Людмилу. Дочекалися люблячих внуків та правнуків, якими тішаться. Розростається, міцніє з кожним роком родинне дерево Ноніків на радість та щасливе майбутнє.

Нещодавно Василь Миколайович зустрів свій «елегантний» ювілей. Міцного здоров’я Вам, шановний колего, довголіття, душевного спокою, Божої благодаті, миру і злагоди в родині. Нехай завжди оберігають Бог і Матінка Божа  дорогу мені Людину.

Василю Миколайовичу, не за-смучуйтесь ніколи, бо на Ваших теплих натруджених долонях полум’яніє серце, переповнене добром і любов’ю.

Раїса Гребенюк.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *