Життя, віддане сім’ї

Пройшло понад два роки, як відійшов у інший світ мій дядько, рідний мамин брат, мій хрещений батько Петро Максимович Тичина (26.12.1929 – 31.03.2015 рр.). Він останнім із дітей моїх дідуся і бабусі покинув нас. З його смертю нам здалося, що відійшла у вічність ціла епоха, покоління, залишивши приємні й разом із тим болісні спогади.

Народився дядько Петро в кінці грудня 1929 року в селі Катеринівка, але його дитячі й молоді роки про-йшли, в основному, в Гайках. Це село для нашої багаточисельної родини стало рідним. Його назавжди полюбив і дядько Петро за його нескінченні простори, за його красиві пейзажі, за спів пташок, за тишу і спокій. Саме тут, у сільській місцевості як ніде можна було закритися від життєвих негараздів, і йому завжди хо-тілося мріяти й любити. Босоніж він не раз обходив урочища, які так його приваблювали: Грабельку, Карльове, Вижар, Пантуси, Янчине, Луг…

У чарівному селі рано пізнав тяжку і радісну селянську працю й побут, знайшов перших друзів. У свої 14 років хлопчина працював їздовим, умів орати землю. Про його старанність та високі виробничі показники писала ра-йонна газета.

Важка праця загартувала юнака, виховала в нього працьовитість, дала можливість пізнати ціну життя і хліба.

На початку 1955 року він одружився на односельчанці Вірі, з якою прожив понад 60 років. Вони виховали й виростили двох синів – Віктора й Олександра, допомогли гарно влаштуватися в житті.

Для мене особисто він був не тільки хрещеним, але й другим батьком. Мені доводилося певний час жити у нього (під час навчання в середній школі), часто з ним спілкуватися.

Середнього зросту, кремезний, часто усміхнений, привітний – таким він запам’ятався нам. Пишався мною, писав мені листи на Далеку Північ, де мені доводилося навчатись. Логічність, цікавість змісту, каліграфічність вражали моїх однокурсників, які також читали його послання з Нової Борової. Мою дружину називав дочкою, допомагав нам, по мірі можливості, у зведенні будинку, любив великою родиною бувати в Гайках. Його любов до життя, веселий спів, іскристі танці, гумор не могли нікого з нас залишити байдужим. Нас приваблювали його гостинність, толерантність, привітність. Гарно жив із сусідами, колегами по роботі, вмів із ними спілкуватися, знаходити спільну мову. Умів слухати і чути інших; із цікавістю вставляв свої короткі коментарі: «Так, так», «Невже це правда?», «Та що ти кажеш?», «Оце так!».

Його працьовитість, що була прищеплена з дитинства, нас усіх вражала. Був непосидючим, не міг обходитися без роботи, здавалося, що таким він був цілодобово.

Маючи професію водія вантажного автомобіля і автобуса, віддавався не тільки службі, виконанню своїх безпосередніх обов’язків, але й забезпечував свою сім’ю усім необхідним: паливом, будівельними матеріалами, продуктами харчування.  Його родина завжди почувалася захищеною від усяких негараздів.

Мій хрещений батько вірував у Бога, ходив у церкву, ніколи не зраджував свою православну віру, намагався жити і діяти за Божими заповідями.

Іноді говорив: «Комуністи зробили велику помилку, що відвернулися від Бога, проте Брежнєв усім нам дав добре жити», – так він вважав.

Разом із дружиною Вірою займався домашнім господарством: тримали корову, курей, свиней і від цього їх стіл був багатим на різноманітні страви, запахи яких приємно приваблювали гостей, відвідувачів гостинної хати.

Поступово з роками, як і до інших, до нього прийшла старість, загострилися старі хвороби, додалися нові… Молодечий запал, ентузіазм покидав його, проте у міру своїх сил він працював по господарству, все частіше любив згадувати своє життя. Від безсилля іноді нервував, проявляв неконтрольовані емоції, а його мудра дружина Віра в такі моменти проявляла терплячість: заспокоювала, давала можливість висловитися, не заперечувала йому. Це допомагало дядьку заспокоїтися – конфлікт згасав, ще не народившись.

Спільно вони прожили понад 60 років, були завзятими до роботи і до цього привчили своїх дітей, зуміли створити сімейний затишок, гніздо…

На схилі своїх років дядько Петро, за його словами, займався «бізнесом» – плів з лози кошелі і продавав їх, дарував своїм близьким.

Прожив він 85 років, проте для всіх нас здалося, що цього для нього замало. Вранці вийшов із хати, усвідомив, що почувається зле, повернувся, ліг у ліжко й тихо помер. На похорони зібралося чимало людей, відчувався великий біль і безпорадність, приголомшливість, особливо дружини й дітей. Тітка Віра часто плакала, тужила за втраченим і не раз промовляла: «Моя пташечко, а що ж я буду без тебе робити?»

Залишившись самотньою, часто просиджувала в хаті, частково займалася домашнім господарством, значно скоротивши його. Відвідувала сім’ю сина, який живе поруч, і у міру можливості надавав їй посильну допомогу. Приїздив і другий син, який цікавився її здоров’ям, відвідував могилу батька.

Проте біль за втраченим чоловіком у тітки Віри залишився на все життя. Вона пережила його на півтора роки і померла. Будинок залишився порожнім, осиротілим. Тепер він нагадує всім нам, що в ньому проживала порядна, працьовита і гостинна сім’я.

Леонід Тичина.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *