Не старіє з роками душа…

Можна бути старим і в 30 років, коли незадоволення життям стає звичкою й переходить у постійний стан душі. А можна бути молодим навіть у поважному віці, коли живеш з любов’ю до людей, навколишнього світу, коли щовечора дякуєш Богу за прожитий день і намагаєшся робити добро людям, а від того й собі маєш радість.

1 жовтня в Україні відзначають День людей похилого віку. Наша газета часто розповідає про тих, кому виповнюється 70, 80, 90… Є навіть статті про тих, кому вдалося дожити до 95-ти і навіть до 100 років. Коли зустрічаєшся з довгожителями, то розумієш, що спілкуєшся з цілою епохою, яка уже поступово відходить разом із ними у минуле, стає історією. Це люди, які пережили Другу світову війну, на власному досвіді переконалися, яка то велика біда. Це покоління, яке пройшло голод, нестатки, тяжку непосильну працю з раннього дитинства. Це люди, що з молоком матері всотали страх перед владою і добре знають, що таке тоталітарний сталінський режим, і як можна за п’ять колосків потрапити до табору в ГУЛАГ. Вони за трудодні з ранку до ночі працювали на колгоспних полях і фермах, їли кукурудзяний хліб, стояли у довжелезних чергах за найнеобхіднішим. Вони змушені були «по блату» «діставати» втридорога те, що переховувалося під прилавками у так звані «благополучні» брежнєвські часи…

Проте більшість із них попри всі труднощі й біди, попри хвороби, що додалися з літами, – мають добру вдачу, навчилися переборювати усілякі негаразди і задовольнятися скромними достатками, тримати удари долі, переживати втрати й наперекір усьому – радіти життю! Та ще й нести цю радість, любов, щастя іншим людям і множити добро на світі.

Саме про таких людей хочемо сьогодні розповісти нашим читачам.

Почнемо оповідь про талановиту жінку, якій зозуля у червні накувала 77 років, а вона ще жвава господиня в хаті й на городі, разом із чоловіком тримають господарство, а окрім цього вона вправно грає на гармошці й баяні, є душею самодіяльного співочого колективу «Фасівчанка» (фото 1). Це Лілія Володимирівна Сапанович. Народилася вона рівно за рік до початку війни. Можна собі тільки уявити, що довелося пережить і їй, і її батькам із малими дітьми у часи війни та у післявоєнні голодні й холодні роки відбудови! Проте батьки Лілії були великими трудівниками – самовіддано трудились у колгоспі, та й удома працювали, щоб піднімати на ноги дітей, дати їм усе необхідне. Окрім цього вони були музично обдарованими людьми: Іван Маркович управно грав на балалайці, й маленька Лілія виростала в атмосфері любові до української народної пісні, до традицій свого народу. Дуже часто мама, Віра Григорівна, співала українських народних пісень у дуеті з батьком та під його музичний супровід. Пісня і веселий жарт допомагали виживати у ті складні часи.

Лілія дуже рано виявила теж свій хист до пісні та музики. Співала з батьками та з родиною на свята, з дівчатами та жінками на полі. Самотужки освоїла гру на гармошці – грала й співала з молоддю на гуляннях та на вечорницях. У тому гурті зустріла й свою долю – майбутнього чоловіка Василя Олександровича. Він теж має гарний голос та хист до співу. Так поєднали свої серця, створили у 1960 році сім’ю.

Труднощі та нестатки не дозволили молодій жінці здобути освіту, яку хотіла – вдалося лише закінчити один курс Житомирського культосвітнього училища, а потім робота і сімейні турботи не дали учитися далі. Довелося Лілії Володимирівні працювати на різних роботах – завклубом у Кам’-яному Броді, трудитись у торгівлі, на залізничній станції та в сільській раді, проте усю свою любов і турботу, увесь вільний від роботи час вона присвячувала родині – коханому чоловіку та двом донечкам-квіточкам Світлані й Галині. Батьки працювали, господарювали на власному обійсті, виховували донечок, але ніколи не забували про пісню. Вона звучала в родині завжди. Усією сім’єю постійно брали участь у художній самодіяльності, а потім вирішили створити сімейний співочий колектив, з яким виступали на сільській і районній сценах, а також у інших селах району. Скрізь мали своїх прихильників та вдячну публіку (фото 2).

Незважаючи на те, що Лілії Володимирівні нещодавно виповнилося 77, а до Василя Олександровича 26 вересня завітав 80-річний ювілей, – вони і досі є активними учасниками художньої самодіяльності – беруть участь в ансамблі «Фасівчанка». Пані Лілія забезпечує його музичний супровід, а пан Василь теж дуже часто виступає разом із ними. А ще можемо доповнити, що у такому поважному віці цей чоловік вправно керує трактором і з любов’ю та завзяттям працює на землі.

Цє працьовите і обдароване подружжя має онуків і правнуків, багато з яких успадкували від бабусі з дідусем та старших поколінь хист до музики і співу.

Донька Світлана уже понад 40 років беззмінно працює завідувачкою Фасівським клубом, є керівником ансамблю «Фасівчанка», її чоловік Микола співає у цьому ж колективі й грає на сопілці та інших інструментах. Їх діти – Руслан та Мирослав теж мають хист до співу і завжди брали участь у художній самодіяльності. Маленька внучка Дарія уже грає на бубоні, а внук Руслан – на сопілці.

У дочки Галини теж і діти, й онуки мають хист до співу й музики, особливо її онучок Саша є гарним артистом.

Усі вони продовжують співочий рід Сапановичів та вливають свої голоси і працю в повноводну ріку україн-ської пісні.

Хай же ще довго живуть батьки, хай буде міцним увесь рід цих працьовитих і талановитих людей! Нехай ще багато-багато років лунають пісні у їх виконанні й несуть насолоду та радість життя усім нам!

Надія Панченко.
Фото Галини Мінялук та із сімейного архіву родини Сапановичів.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *