Наш захисник

Зайшов до кабінету невеликого зросту скромний молодий чоловік.
– Хочу подякувати людям за допомогу.
– А хто ж ви такий?
– Марчук Олександр Іванович, живу в Комарівці. Є учасником бойових дій на сході України. Хочу в газеті висловити подяку людям за надання допомоги в оформленні відповідних документів.

В очах – біль і тривога, а на вустах – слова подяки… Отакі вони, наші захисники… Прості, скромні, непоказні… Вчора стояв цей юнак на передовій, ризикував життям, переносив труднощі фронтових буднів, а сьогодні – в цивільному, такий, як усі…

У родині Марчуків із Комарівки обидва сини – Олександр та Ігор – є учасниками бойових дій. Батьки та дві сестри дуже хвилювалися за своїх хлопців. Ігор уже втретє є учасником АТО. Спочатку по мобілізації, потім за контрактом служив у Житомирській 95-й бригаді. Зараз він прикордонник.

Олександр 1989 року народження. У 2004 році закінчив Топорищенську загальноосвітню школу, пізніше – Житомирське ПТУ №5, здобув спеціальність столяра-будівельника, паркетника. Потім ще закінчив Житомирський технологічний коледж за спеціальністю технолог деревообробки. Працював на будівництві в Києві. Після навчання була строкова служба у внутрішніх військах у Львівській області, а пізніше – у м. Києві в окремій бригаді з охорони дипломатичних представництв та консульських установ.

Потім знову працював на будівництві.

Коли розпочалася війна на Донбасі, був мобілізований під час 4 хвилі. Спочатку проходив навчання на Тетерівському полігоні, а потім його направили на навчання в 25-ту бригаду в м. Дніпропетровськ. Тут пройшов курси володіння новітньою військовою технікою – БТР 3Є, 4Є та іншою. Став оператором-навідником. Пізніше був направлений у Житомирську 95-ту бригаду. Служив навідником крупнокаліберного кулемета.

Базувалася бригада в Слов’янську. Були бойові виїзди в Зайцеве, Ласточкіне, Авдіївку та інші гарячі точки фронту.

Довелось нашому герою послужити і в Херсонській області, оберігати рідну країну від ворогів, стерегти наш із вами спокій.

Найтеплішими словами згадує Олександр своїх бойових побратимів, підтримка і допомога яких завжди виручала у найскладніших ситуаціях. І ця військова дружба й нині зігріває серце бійця. З теплою посмішкою він згадує військового кухаря, який завжди дуже сумлінно виконував свій обов’язок і хвилювався, аби жоден солдат не був голодним.

– Коли виконуєш бойове завдання, то в першу чергу завжди думаєш не про себе, а про хлопців, намагаєшся все зробити, щоб товариші залишилися живими і неушкодженими, – розповідає Олександр.

Прості звичайні хлопці з маленького поліського села… А скільки таких поклали там, на буремному сході України, своє здоров’я і життя?! А чи справді ми зробили усе можливе, щоб такі хлопці почувалися захищеними, мали повагу і шану за свій ратний подвиг в ім’я Батьківщини?

Світлана Федоренко.
На фото: Олександр Марчук.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *