Увага до ветеранів війни – наш обов’язок

Нещодавно виповнилося 90 років жителю селища Червоногранітне, учаснику бойових дій Другої світової війни Володимиру Григоровичу Михаленку. З теплими вітальними словами, квітами та подарунками прибули до шанованого ветерана Топорищенський сільський голова Ліна Григорівна Зубрицька та секретар сільської ради Наталія Анатоліївна Гузь. Дуже привітно та з легким хвилюванням приймала гостей родина Михаленків у охайній затишній оселі. Ліна Григорівна щиро подякувала господарю за його ратну і трудову звитягу, побажала ще багато років прожити у парі з дорогою дружиною Марією Онуфріївною і бачити завжди щасливими своїх дітей, внуків і правнуків у мирній процвітаючій державі.

Володимир Григорович – учасник бойових дій у війні з Японією, капітуляція якої поставила крапку у Другій світовій. Ветеран нині має слабке здоров’я, даються взнаки поранення, відображаються ті поневіряння і біди, які довелося йому пережити. Проте мужній чоловік тримається оптимістично, цікавиться життям, має власну думку про все. На долю не нарікає, бо йому вдалося гідно пройти пекло окупації і війни, жорсткі умови життя в сталінські часи, потім була наполеглива і самовіддана праця на Лезниківському кар’єрі.

Там він заслужив шану і повагу й від керівників, і від підлеглих, мав авторитет у громаді.

 Щасливо, дякувати Богу, склалося сімейне життя ветерана. Упродовж майже 65-ти років допомагає йому триматися впевнено вірна і дорога дружина Марія Онуфріїна, з якою він разом пліч-о-пліч у радості й бідах іде по життю. Виростили разом і викохали трійко діток – дочку і двох синів, одружили їх, втішаються шістьма онуками та вісьмома правнуками. Сподіваються, що й праправнуки ще їх порадують. Потихеньку ведуть невеличке домашнє господарство. Марія Онуфріївна завжди зустрічає дорогих гостей усілякими смаколиками.

Володимир Григорович чітко пам’ятає усе, що довелося йому пережити. Він поділився своїми спогадами.

Народився наш шанований ветеран 1927 року у с. Малі Горошки в багатодітній працьовитій родині Григорія Петровича та Ольги Юхимівни Михаленків. Рано пізнав смак тяжкої селянської праці. Закінчив 4-класну школу в Малогорошках, а потім здобув семирічну освіту у Володарськ-Волинській десятирічці. Якраз ішов грізний 1941 рік. Батька одразу мобілізували на фронт. Він повернувся додому після окупації інвалідом І групи. Втратив праву руку.

Мати з меншими дітьми залишилася на окупованій території. З рідної хати їх вигнали німці. Сім’я вимушено проживала в Дашинці у приміщенні двокласної школи. Змушені були пристосуватися до нових умов, бо мали якось виживати.

Старший брат до війни, у 41-му році, навчався у Фабрично-заводському училищі і з початком війни родина втратила з ним зв’язок, ніхто не знав, де він. Уже після перемоги дізналися, що він був мобілізованим, воював на фронті і з багатьма нагородами повернувся додому.

А наш Володимир Григорович після звільнення Володарськ-Волинського служив при військкоматі у спеціальному баталь-йоні, який віднаходив дизертирів, поліцаїв, зрадників, посібників ворога. Цей підрозділ складався в основному з юнаків 1927 року народження. Пізніше Володимир перейшов працювати в міліцію помічником чергового. Приймав передачі для арештованих.

Із січня 1945 року почали набирати молодих юнаків на Далекий Схід на флот. У цю когорту потрапив і Володимир. Спочатку групу хлопців із нашого району відправили на підводі в Коростень. Там деякий час жили в казармах. Доводилося переживати бомбардування німців. Декого було поранено. Потім їх посадили в потяг і повезли на Далекий Схід. Дорога була дуже тяжкою. Їхали 2 місяці і 9 днів у холодних вагонах, напівголодні. Володимир разом із хлопцями з нашого району – Петром Омельчуком із Рижан та Йосипом Забродським із Дворищ потрапили на хутір Шкотово Шкотовського сектору берегової охорони. Їм не було ще 18 років. Присягу прийняли після Дня Перемоги.

Служили за колючим дротом у відділі 28 артилерійського батальйону вказаної вище берегової охорони. На мисі Красний у бухті Тиха пройшов Володимир курс молодого флотця. Під час війни з Японією був поранений у праву ногу. Згадує, що поки тривала війна – годували солдат непогано. А потім – були майже голодними. Пізніше через надмірне виснаження змушений був серйозно лікуватися. При зрості 178 см вага його тіла була 35 кг. У госпіталі трохи поправив здоров’я. Це був 1946 рік. Молодий юнак уже тоді добре виконував свої службові обов’язки, мав організаторські і лідерські здібності. Був секретарем комсомольської організації у своєму підрозділі. За гарну службу начальник штабу дав відпустку на 12 днів, щоб Володимир побув удома. Проте та довга поїздка додому запам’яталася йому на все життя. По дорозі у нього вкрали документи, а у ті часи на військового без документів чекало багато небезпек і неприємностей. Проте з допомогою добрих людей, працівників військкомату, батьків та брата він після відпустки повернувся у свою частину. А потім уже на місці служби йому допомогли відновити всі документи.

Служив Володимир Григорович на військовому судні на артилерійській батареї навідником І категорії. Виконував свій військовий обов’язок до жовтня 1951 року (7 років).

Демобілізувався у званні старшини ІІ статті.

Повернувся додому, зустрів у Дворищах свою долю – кохану дівчину Марію. У1952 році одружився. Після армії став працювати на Лезниківському кар’єрі. Це теж далося з труднощами, бо тоді молодь із села не відпускали працювати на виробництво. Проте Володимир Григорович із допомогою добрих людей подолав і цю перешкоду.

Працював спочатку помічником каменекольника, а пізніше – начальником забезпечення Лезниківського кар’єру. За сумлінну працю і відповідальність його поважали керівники і колеги. Від підприємства направили його навчатися на курси в Московський гірничий інститут. Отримав диплом кваліфікованого працівника з гірничих робіт. Довгий час, аж до пенсії, Григорій Володимирович пропрацював начальником гірничого цеху. А ще й після пенсії працював на різних роботах і посадах.

Як справжні господарі, подружжя Михаленків побудувало власний будинок, посадили сад. Раніше тримали велике господарство.

І на службі, і у професійній діяльності, і в сім’ї Володимир Григорович завжди був зразком для наслідування – зразком працелюбства, відповідальності й людяності.

За свою службу і роботу має ветеран багато нагород.

Топорищенський сільський голова Ліна Зубрицька переконана, що турбота і вияв уваги й поваги до ветеранів війни і праці – одне з найважливіших завдань місцевої влади.

Надія Панченко.
На фото 1: Н.А. Гузь, В.Г. Михаленко, М.О. Михаленко,
Л.Г. Зубрицька; на фото 2: нагороди ветерана.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *