Сонцесяйність рядків твоїх, дорога газето

Передумови зближення з газетою

Друга половина 50-х років минулого століття… До нас, піонерів, у клас Володарськ-Волинської середньої школи прийшов і відрекомендувався, що буде нашим вожатим, юнак – працівник редакції райгазети «Колгоспна праця» Валентин Грабовський – уже тоді відомий як поет. Мої однокласники знали, що я пишу вірші й про те сказали йому. Тож наш вожатий зацікавився моїм творінням. І невдовзі я на літературній сторінці газети побачила свою поезію «У Кутузівському парку». Відтоді я до редакції доставляла, але, вже, скажімо, чи то замальовку про вчителів, то оповідку про природу… На той час редактором Володарськ-Волинської районки був Василь Павлович Лінивий.

У штаті творчого колективу

По закінченні навчання в школі, шукаючи романтику, працювала – то в Міжколгоспбуді – на будівництві ферм, або формувала цеглу, складала для просушки у штабелі. Посилали мене підтримувати вогонь у печі, де гартувалася майбутня цегла; складала вже готову цеглу в штабелі, що її відвозили у вагонетках із печі. Згодом працювала оператором у щойно організованій машинно-лічильній станції. Але одночасно ні-ні та й напишу було щось, як незалежний кореспондент до «Колгоспної праці» (так на той час називалась газета).

І ось так вийшло, що 1968 року тодішній редактор Олег Павлович Дідківський прийняв мене на роботу у творчий штат. І газета вже тоді називалася «Прапор». Версталась вона у друкарні вручну майстрами – подружжям Тарасенків, а кліше виготовлялось у Коростені. Часто відвозити замовлення і забирати готове доручали, як наймолодшій у колективі, мені.

Невдовзі я була призначена на посаду літпрацівника у сільськогосподарський відділ газети. Непросто було працювати у цім відділі. Доводилось за матеріалами їздити в села, центральні садиби колгоспів, а також у бригадні відділення, куди транспорт ходив досить рідко. Позитивні матеріали бралися легко. Зате давати дані для критичних матеріалів винуватці безладу уникали. Доводилося писати отак, як бачу, без коментарів господарників.

Було нелегко. Але тут, у редакції, мені допомагали порадами старші наставники: Йосип Хомич Василенко, Антон Петрович Цвид і, звичайно ж, мій шеф – завсільгоспвідділом Олександр Миколайович Давиденко. Достеменно знаючий сільське господарство, умілий журналіст – він просто й дохідливо роз’яснював мені премудрості спілкування з людьми, аби вирізнити з розповідей родзинки для висвітлення тієї чи іншої теми.

Тоді вже редакторував у газеті Микола Якович Ярмолюк, а відповідальним секретарем був Василь Іванович Юрчук. При редакції «Прапора» працювала й редакція районного радіомовлення, яке очолював Ізяслав Володимирович Шнайдер. Незабаром я вже суміщала роботу літпрацівника газети з обов’язками літпрацівника радіо та диктора. Відтак, начитані в радіопередачах матеріали необхідно було друкувати – для архіву. А я того не вміла. Тож Ізяслав Володимирович навчив мене друкувати на машинці. Обіцяв згодом і фотографувати навчити (сам він був ще й фотокореспондетом у «Прапорі»).

Вже тоді, 1968 року, я мала добірку віддрукованих у рідній газеті віршів, репортажів, нарисів тощо – з чим поїхала поступати – і поступила в Київський державний університет імені Т.Г. Шевченка на факультет журналістики заочно.

Але фотографувати так і не навчилася. Вийшла заміж за поза-штатного кореспондента «Прапора» Павла Максимовича Човнюка і виїхала з району.

Як і раніше, дорога газето, ти світила мені сонцесяйно

Проте різні життєві дороги все ж приводили мене час від часу у Володарськ-Волинський. Вилучала вільну годину – аби організувати десь матеріал. Як-от про пісенний форум, організований завідуючим Володарськ-Волинським відділом культури Юрієм Григоровичем Градовським; писала про місцеву музичну школу, раду ветеранів; про трударів сільгосптехніки та побуткомбінату.

Приносила в редакцію написані матеріали. І знову, як і колись, потрапляла в дружелюбний творчий колектив, очолюваний Валентином Вікторовичем Миськом, а згодом Василем Івановичем Кучером.

На той час (то вже був початок, середина сімдесятих років минулого століття) працювали в редакції, зокрема, Геннадій Опанасович Скороходов і його сини Станіслав Геннадійович та Володимир Геннадійович.

Згодом редакторську посаду у «Прапорі» обіймала Людмила Яківна Островська.

І ось п’ять років тому, коли газета «Прапор» відзначала 80-річний ювілей, на святкування удостоїлася бути запрошеною і я. Там я познайомилася з нинішнім редактором «Прапора» Галиною Леонідівною Мінялук –  товариською, доброзичливою людиною. Тож, вважаю, – мені пощастило.

Відтоді я ще інтенсивніше намагаюся щось написати для «Прапора» (поки що то є вірші). І їх друкують. А це ось за загальним редагуванням Галини Леонідівни у 2016 році вийшла з друку поетична збірка «Зачекайте, літа», в якій вміщені й мої вірші.

Тепер познайомилася і спілкуюся по телефону з авторами поезій, що є в збірці, зокрема, з Галиною Тихонівною Петренко (Рак). Відновила товаришування зі шкільною подругою Людмилою Пилипівною Лебідь (Лисюк).

І от написала я на збірочку «Зачекайте, літа» рецензію, послала її до редакції «Прапора». Галина Леонідівна люб’язно надсилає мені газети з моїми публікаціями. А я рада одержати їх. І, гортаючи сторінки, ніби потрапляю у товариство земляків із Володарськ-Волинського (тепер Хорошева)… Шукаю і віднаходжу в газетах знайо-мі прізвища, а на світлинах бачу знайомі обличчя…

За все я щиро вдячна всім, із ким доля зводила мене, зокрема, з творцями «Колгоспної праці» (нині «Прапора»). І, звичайно ж, я безмежно вдячна Галині Леонідівні Мінялук за те, що «Прапор» юно розквітає; за те, що газета є у моєму житті і продовжує дарувати неабияку моральну підтримку; продовжує світити читачам і мені – сонцесяйно…

Світлана Стратонович, с. Потіївка, Радомишльщина.
На фото: С.А. Стратонович.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *