Рідну землю захищають справжні чоловіки…

Понад 23 роки Незалежності Україна не знала війни. Наш народ пишався тим, що у складні 90-ті вдалося зберегти мир. Але війна не обійшла нашу державу тепер. Ще три роки тому ми не знали дуже багатьох слів, пов’язаних із війною, тепер же мирне небо обпалене полум’ям бойових дій і ці військові слова сьогодні, на жаль, уже звично увійшли в наше щоденне життя.

Проте значно зросло почуття патріотизму в середовищі пересічних громадян. Слова «Слава Україні! Героям слава!» тепер набули нового змісту і перестали бути лише вітанням. Нині це складання особливої шани тим, хто у найкритичніший момент життя нашої країни не відступив і пожертвував собою заради Батьківщини.

Багато хлопців із Хорошівського району мужньо боронили і тепер боронять Україну в зоні АТО. З честю виконують бойові завдання, виявляючи героїзм і відвагу.

Сьогодні хочемо розповісти нашим читачам про звичайного чоловіка, який у важкий і відповідальний момент не злякався, взяв до рук зброю та пройшов крізь пекло неоголошеної війни.

Вячеслав Андрійчук народився на Коростенщині у 1980 році. Закінчивши 11 класів Поліської школи, призвався до лав Збройних сил України на строкову службу. Він із дитинства мріяв бути морським десантником. І з великим задоволенням проходив службу у Львові, яку ніс сумлінно. Демобілізувався у званні сержанта та пішов навчатися до Житомирського державного технологічного університету за спеціальністю: розробка родовищ та видобування корисних копалин. Одразу після закінчення навчання Вячеслав почав працювати в Іршанському гірничо-збагачувальному комбінаті на фабриці №1 Лемненського рудника. Нині він працює помічником машиніста крокуючого екскаватора кар’єру №7 ІГЗК.

Криваві події на сході країни у 2014 році змусили чоловіка знову взяти до рук зброю. У березні він був призваний до лав ЗСУ в першу хвилю мобілізації. Службу проходив у складі Житомирської 95-ї аеромобільної бригади 2 батальйону 6 роти – командиром відділення, ведучим колони БТР.

Протягом 2014-2015 років брав участь у бойових діях у зоні АТО, а також у визволенні Слов’янська, був під Пісками в самому пеклі бойових дій.

– Вирушивши на чергове завдання, а це був кінець січня 2015 року, наш БТР заглох на польовій дорозі, а вся колона пішла далі. Ми стояли під багатогодинними обстрілами і не думали навіть, що залишимося живими, але віра не залишала нас. Згодом ішла інша бригада, яка допомогла нам на буксирі добратися до найближчого населеного пункту. Упродовж трьох діб ми не мали змоги повідомити командуванню про те, що живі і перебуваємо на певній території, бо було заборонено користуватися рацією і мобільними телефонами. Командири дуже здивувалися, коли ми таки повідомили про своє місце перебування, адже вони думали, що всі загинули, – згадує Вячеслав.

А ще одним із бойових завдань, яке виконував чоловік і його побратими, було доставити кіборгам у Донецький аеропорт усе необхідне. Він був ведучим колони, тому йшов першим. За-вдання, яке поставило командування, виконав сумлінно, його колона повернулася без жертв.

В. Андрійчук служив до березня 2015 року. Він гнав військову техніку зі Слов’янська, мав за честь урочисто в’їжджати у Житомир на місце дислокації 95-ї бригади. Має звання учасника бойових дій.

Дружина Вячеслава – Наталія завжди підтримувала і всіляко допомагала коханому.

– Коли його призвали в кінці березня, мене дивувало, що вони постійно на полігоні на навчаннях, я ж себе за-спокоювала, що так потрібно. Пройшло близько півтора тижні, в душі робилося щось неймовірне, постійно відчувала якусь тривогу. Я не розуміла, чому пішла до церкви і поставила свічки за здоров’я, купила освячені ладанки та ікони, які згодом віддала чоловіку з собою. Наступного дня, а це була субота, чоловікові дали дозвіл покинути межі частини до понеділка. Славко приїхав додому, взяв Катрусю, і вони пішли гуляти Іршанськом. А я залишилася вдома, приготувала вечерю та випрала військову форму. І раптом о 18.00 – телефонний дзвінок із військової частини. Представились і запитали, хто для мене Вячеслав. Я не відразу зрозуміла, що сталося, сказала, що він мій чоловік і його зараз немає та поклала слухавку. А потім усві-домила, що це розшукували чоловіка. Швиденько зателефонувала в частину і вияснила причину дзвінка. Вячеславу того вечора терміново належало о 20-й годині бути в частині у повній бойовій готовності. Згодом я дізналась, що протягом вихідних вони готували військову техніку для відправлення на схід. А в понеділок їх гелікоптерами відправили у зону бойових дій, – розказує Наталія.

У важкі хвилини вона завжди зверталася з молитвою до Бога, аби врятував від смерті коханого під час боїв. Ці миті хвилювання у Наталії лягли віршованими рядками на папір. Згодом, коли вона надіслала у листі свій вірш чоловікові, солдати з великим трепетом у перервах між боями переписували його.

…Я на войну – родная дочка ты моя,
надеюсь, ты простишь меня.
Но я вернусь!!!
Надейся, верь!!!
Беречь иду я на войну
Жизнь твою. Я ухожу…
Что, спите, да? Дома, у огня?
А там нет пищи и тепла,
Вода – ценнее бриллианта,
а жить-то хочется всегда солдату,
побывши там – в тылу врага.
И в жизни, не подумала бы я,
Что будем мы писать туда,
где есть война,
Вернись!
Мы дома ждём тебя, родной!
Вернись живой!
Любимый, верный наш герой!

Донечка Катруся постійно писала зворушливі листи татові й до кожного малювала малюнки, які Вячеслав зберігає до сьогодні.

Нині на сході України продовжуються військові дії, гинуть солдати. Весь народ нашої держави об’єднався проти російського агресора. Сили АТО намагаються проти-стояти терористам. На полі битви – солдати, мужні, хоробрі. Нехай Господь оберігає і захищає незламних україн-ських воїнів.

Слава Героям!

Ірина Сівінська. На фото: родина Андрійчуків.
Портрет В. Андрійчука, виконаний художником І.Сенем.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *