Вічна і невтомна трудівниця

Швидкоплинне життя складається із своєрідних «сходинок» – дитинство, юність, зрілість, старість. Переступаючи їх, людина збагачується великим досвідом, знаннями про реальний світ та невичерпним джерелом спогадів. Тому, чим довший життєвий шлях вона здолала, тим більше згадок живе у її пам’яті. І, спілкуючись із такими людьми, можна дізнатися багато цікавого про колишнє життя, порівняти його з теперішнім та зробити особисті висновки.

У с. Березівка мешкає любляча мама, щедра бабуся, турбот-лива прабабуся 91-річна Лідія Петрівна Опанович. Доля її випробовувала голодом, лихоліттями війни, тяжкою нежіночою працею. Та сьогодні вона усе згадує без нарікань, теплими словами, говорячи: «Адже усі ж так жили».

5 липня 1925 року населення с. Дворище збільшилося на одного жителя – з’явилася на світ маленька Лідочка. Тато Петро та мама Антоніна, братик Тимофій та сестричка Соня не могли намилуватися ясноокою дівчинкою, любили та пестили її. Батьки мали своє невеличке господарство та змалку привчали до роботи дітей. Босоноге дитинство Ліди спливало на мальовничих широких полях, під величними деревами, сповненими музичним щебетом дзвінкоголосих пташок.

Проте ніжні спогади жінки чорною плямою знебарвлює голодомор. У пам’яті оживають гіркі згадки про те, як шукали по полях щавель, лободу, гнилу картоплю та буряки. Пригадує також зневірений погляд мами, яка готувала пісний несмачний борщ і не знала, чого чекати завтра. Але з Божою допомогою родина подолала той страшний період.

Перший клас Лідія  закінчила у рідному селі, але знову настали складні часи для усіх – розпочалася війна. Родина була змушена переїхати у м. Житомир. Там дівчина закінчила 7 класів вечірньої школи і планувала продовжувати навчання. Сповнена нестримним бажанням здобути омріяну професію, вона вступила до медичного училища, але через матеріальну скруту закінчити його так і не змогла. Родина Лідії Петрівни часто переїжджала, переховувалася, адже юну дівчину могли вивезти на примусові роботи до Німеччини.

У воєнні роки доля назавжди пов’язала життя жінки із с. Березівка. А свій трудовий стаж вона розпочала у Володарськ-Волинському, перед цим закінчивши курси землевпорядника.

25 травня 1948 року Лідія Петрівна з молодим Олександром Миколайовичем зіграли гучне весілля. Згодом у них народилася кохана донька Неоніла. Проте сімейне життя не склалося, і жінка сама виховувала дитину. Допомагали їй бабуся Антоніна та дідусь Петро.

Багато сил та часу відбирала у Лідії Петрівни тяжка праця ланковою з вирощування льону, адже більшість робіт доводилося виконувати вручну: прополку, в’язання снопів тощо. Донька Неоніла Олександрівна згадує: «Мами майже ніколи не було вдома – вдосвіта йшла на роботу і поверталася інколи посеред ночі». Метка, відповідальна трудівниця неодноразово виборювала передові місця по збору врожаю. Про здобутки та перемоги Лідії Опанович друкували й у місцевій газеті (ті статті й досі зберігаються у її сімейному архіві).

Деякий час Лідія Петрівна працювала у шкільній бібліотеці с. Березівка. А після виходу на заслужений відпочинок продовжувала трудитися у магазині в с. Грушки.

Енергійна жінка завжди була активним учасником художньої самодіяльності. Вона полюбляла брати участь у постановках п’єс у клубі, де грала, в основному, чоловічі ролі. Каже, що вони були близькі їй по духу. «Хоч і життя у нас було босе та голе, та якось нам веселіше жилося, ніж зараз молоді. У неділю після обіду ми усі гуртом збиралися в клубі, співали, танцювали», – пригадує бабуся.

За сумлінну багаторічну працю одержала звання  «Ветеран праці», також нагороджена пам’ятним знаком «50 років визволення України» (1995 р.) та багатьма медалями.

Лідію Петрівну односельці знають як спокійну, стриману, турботливу жінку, вірну подругу та гарну господиню. Хоч і нелегкі прожиті роки за плечима, але тепло родинного вогнища зігріває серце бабусі. Зараз мешкає з донькою, яка доглядає стареньку та огортає її любов’ю й турботою.

Спілкування з такими людьми, як Лідія Петрівна, вчить цінувати життя, радіти молодості та дорожити кожним прожитим днем. Сучасне покоління має перейняти від них таку ж повагу і любов до праці, до землі, до людей.

Хай доля відміряє Вам ще багато наповнених здоров’ям та любов’ю років, шановна Лідіє Петрівно.

Ірина Коханська.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *