Найбільше щастя – материнство!

Матусенько! Матінко! Мамочко! Мамо! Нене…чи є щось прекрасніше, чистіше і святіше?

Напевно, ніколи не вийде з моди писати про них прекрасні вірші і твори: про чуйне материнське серце, натруджені руки і недоспані ночі. Материнська любов безмежна і її вистачає не лише на одну чи двох дітей, а набагато більше.

Погожого ранку я вирушила у відрядження на зустріч із героїнею розповіді. Вузька дорога, яка простяглася між безмежних полів, укритих снігом, мов білою ковдрою, привела до тихого мальовничого поліського куточка – села Суховолі. У теплій хаті мене гостинно зустріли добрі, відкриті, працьовиті представники великої багатодітної родини Войналовичів. Берегиня цього роду – Віра Іванівна на вигляд тендітна жінка. Її шовкові коси повиті сивиною, а легкі зморшки, що вкрили обличчя, –  свідчення важкого трудового життя.

Народилася Віра Іванівна Войналович 27 січня 1930 року в селі Суховоля у селянській родині. Була найменшою дитиною у сім’ї. Окрім неї ще зростали найстарша сестра та брат. У 1937 році батька репресували як «ворога народу» і за вироком суду відправили до в’язниці, де він помер, не витримавши тортур. Напівсирітське життя змусило малу Віру провчитися всього 4 класи і разом з іншими йти важко працювати. Ще малою розносила пошту, а згодом із мамою працювала у колгоспі. А потім почалася війна. «Німці нас не чіпали. Але старша сестра та брат змушені були ховатися у лісах, бо за віком підлягали вивезенню на примусові роботи до Німеччини», – згадує жінка.

У повоєнні роки у селі було голодно. І знову – важка робота, відбудова колгоспу. Працювали за паличку в зошиті обліковця, за мізерну плату. Але люди раділи, що війна закінчилася, і вірили, що настане краще життя. У селі майже не було чоловіків – не повернулися з війни. У 18 років Віра вийшла заміж. Молоде подружжя оселилося у батьківській хаті, де вже мешкала сестра зі своєю родиною. Жили сім’ї у мирі та злагоді. Згодом у Віри Іванівни народилася донечка. Та її сімейне життя не склалося, пара розлучилася.

Через деякий час від тяжкої недуги померла її старша сестра. Важко пережила родина цю втрату. Пройшов час, і на сімейній раді вдівець Петро та Віра вирішили одружитися й жити однією родиною. У цьому шлюбі вони народили 9-ро спільних дітей і разом із ними виховали ще двох донечок, які були народжені у попередніх шлюбах.

Петро Іванович був фронтовиком, розвідником, пройшов усю війну. Доньки розповідають про нього: «Одного разу батько повертався у частину після виконання бойового завдання і натрапив на загін у складі 22-х німецьких військових.  Він  виявив кмітливість та захопив у полон ворогів». За мужність та хоробрість Петра Івановича нагородили орденами Слави І і ІІ ступеню, орденом Вітчизняної війни І ступенів, які нині зберігаються у народному музеї історії Хорошівського району. На війні він отримав поранення, був інвалідом І групи. «Наш батько відбудовував рідне село, засновував колгосп, довгий час обирався головою Суховільської сільської ради. Пізніше працював на різних роботах: бригадиром,  завфермою, пожежником, лісником», – із гор-дістю розповідають доньки.

А Віра Іванівна усе трудове життя і ще два роки після пенсії  працювала дояркою. На фермі мала 20 корів, доїла руками. Зранку вставала, гній вивозила вручну і корів водила напували до криниці. За сумлінну працю правління колгоспу неодноразово нагороджувало її цінними подарунками. Жінка має і урядові нагороди: орден «Материнская слава» І ступеню (1968 р.), Указом Президії Верховної Ради СССР їй присвоєно почесне звання «Мати-героїня» (1970 р.), ветеран праці, Указом Президента України присвоєно почесне звання «Мати-героїня» (2011 р.).

Родина завжди тримала велике господарство, а Віра Іванівна  намагалася кругом устигати. «Мама зранку на фермі доїть корів, а тато їсти наварить – і юшку, і кашу», – з любов’ю згадують дочки.

Як ведеться у сільських родинах, Віра Іванівна та Петро Іванович із дитинства привчали своїх дітей до щоденної селянської праці, прищеплювали любов і повагу до рідної землі.

Як дбайливі батьки, вони усім дев’ятьом дочкам зробили весілля, а двом синам – вечірки, коли вони йшли на строкову службу, та весілля. А скільки це турбот і праці!

Життя розкидало дітей Віри Іванівни по всьому колишньому СРСР. Сьогодні з великим трепетом чекає звістки від рідних і з Грузії, і з окупованого Криму. У родинній династії Войналовичів є вчителі, медсестри, військові, й, звичайно, сільські трударі.

Тішиться Віра Іванівна своєю великою родиною, бо ж має 30 онуків, 47 правнуків і 2 праправнуки. Сьогодні бабуся Віра проживає у власному домі з молодшим сином і невісткою, яка доглядає стареньку.

Онуки і правнуки не забувають, постійно телефонують і провідують бабусю, цікавляться здоров’ям.

Війна на сході нашої країни додала хвилювань сивій неньці. Адже правнук Руслан пішов служити до лав Збройних сил України у першу хвилю мобілізації. Пройшов Іловайськ, Семенівку. Під час запеклих боїв отримав поранення. Як і прадід Петро, має звання учасника бойових дій. Нині Руслан із дружиною проживає в обласному центрі. У подружжя народилася праправнучка Поліна, якою дуже тішиться бабуся Віра.

Декому моя розповідь може здатися буденною, адже у ті далекі, голодні повоєнні роки всі так виживали. Але у кожного свої наповнені радістю і болем прожиті роки…

І допоки сонце сяє вгорі, нехай у кожного з нас живе у серці мати. І де б ми не були, нехай завжди до нас прилітають легкокрилі лебеді на ім’я Дитинство, Щастя, Батьки, Родина, Материнська любов. А нашій Берегині Вірі Іванівні Войналович – низький уклін від дітей, онуків, правнуків, праправнуків. Хай доля завжди буде до неї щедрою і прихильною!

Ірина Сівінська.
На фото: Віра Войналович у колі родини.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *