На крилах мрій – навперегін з літами!

Тримаю в руках збірочку поезій «Зачекайте, літа…» (Хорошів: БГЖО «Нитка Аріадни», 2016.-136 с.), що її мені люб’язно подарувала директор проекту «Активне життя на пенсії – запорука здоров’я та щасливого довголіття», голова БГЖО «Нитка Аріадни» Галина Леонідівна Мінялук.

«Зачекайте, літа…» – ошатна збірочка, обкладинка якої оповита бузковим туманцем сумовитості. І малюнок. (Ні! То картина!), де все в динаміці – злітаючі з гілок дерева листки; лебеді, що нехотя відриваються від водного плеса. І лише осіння негода спонукає їх залишати затишний берег і річку, що була з весни їхньою домівкою…

Гортаю сторінку за сторінкою – сподобалося оформлення їх нумерації – кленові листочки, які ніби щойно злетіли з гілки.

А ось на внутрішній сторінці обкладинки – ще малюнок: частина кімнати; вікно в обрамленні фіранки. І знову та ж динаміка – фіранка ніби від подиху вітру вигинається округлими хвилями. Ось і стіл під вікном, а на нім – у підсвічнику свіча, що горить золотистим пухнастим вербовим котиком… До кожної поезії є малюнок, пройнятий теплом серця художника.

Це малював Павло Володимирович Гусєв, котрий тут відобразив рух життя, майстерно відтворивши його на папері, гармонійно доповнивши поезії хорошівців.

А вони, поезії, – це ж бо кожна є сповідь перед Богом і людьми. Як от, щемкі рядки Володимира Журавського. Де тільки не водила його доля (працював, зокрема, на півночі Росії, у Фінляндії, Польщі), та магія маминої вишиванки привела-таки додому (як то намалював Павло Гусєв: хата, верба край причілку. І – кінець дороги біля хати, що снується з далеких світів. І над хатою – пара буслів. Тим то серце Володимира, зігріте домашністю, випромінює зворушливі рядки:
«…Від рідного порогу – в далеку дорогу – 
Де гай, де спів солов’я, Де мати живе моя».

Перегортаєш іще сторінку – поезії Людмили Лисюк. Це ж бо з нею ми вчилися у Володарсько-Волинській середній школі. Людмила – від мене класом молодша. Людочка Лебідь (її дівоче прізвище). І правда, щось лебедине було в дівчині: білява, ніжна. Ще й співала гарно.

І ось проминули десятиліття, а Людмилина посмішка – така ж тепла, доброзичлива. І поезії її такі ж душевні, щирі. Хоча, певно, всього було у житті, що болісно пройшло крізь серце. А зараз ось ранить душу неоголошена війна на Донбасі – справжня біда для України. Про це – поезії Людмили Лисюк «Солдату АТО», «Зелена сарана». По-жіночому щиро мовить авторка до хрещениці Ірини у вірші «Якщо тобі важко». Захоплено веде оповідь про музей коштовного каміння, що в рідному Хорошеві у поезії «Гордість селища». І, як вердикт – нескореність рокам, бо «із серця йти ніяк не хоче літо. І бентежить, як колись, прихід весни, бузок духмяний».

Ще гортаю збірочку – ось виважені, виплекані любов’ю до життя, думки-рядки Євгенії Пантус, що ясніють світлою пам’яттю про тих, хто поліг у боях Другої світової:
«Тихо стою
Пам’ятник.
Вони не в строю,
Вони в пам’яті.».

Тим-то непокоїть серце авторки жахливість АТО (вірш «Моїй Україні»):
«Моя Українонько – рідная мати,
Знову війна і ти знову в бою.»,
«І скільки ще буде тривати  ця кривава безкінечність?!»,
«Скільки ще буде гинуть синочків,
Скільки поранених, скільки калік?».

А ось ласкаве материнське серце Євгенії Костянтинівни дарувало наймолодшим читачам гарні, природолюбні «Віршики для дітей». Бо ж діти – це продовження роду українського. І малечі подобаються рядки і про Вовчика-сірячка, і про їжачка, і про баранчика Бодю.

Педагог Лідія Гусєва бачить Україну «зіткану з любові» тішиться «чарами ночі, ніжністю весни». Переконана, що тільки у Хорошках ніч – яка хороша! Що тільки тут:
«Зорі грають – тремтять в Ірші
Рідні Хорошки – пісня серця жагуча.
Милішої в світі нема – й не кажи.
Правічні дуби у старому парку
Душу вигойдують у величнім сні».

Веселково світяться й рядки Лідії Миколаївни, сповнені любові до історичного минулого рідного краю «Чую голос предків у собі»; до гордовитих дерев у лісі «Відкрий зелену браму лісу»; до рідного Полісся, що на фоні українського ландшафту бачиться разком зеленого намиста.

Світла романтичність нині поєднується з тривогою про майбутнє України, рідного краю в основі поетичної творчості Антоніни Балан. Ось ода Ірші, на березі якої
«Стоїть хатина залюбки,
І день, і ніч їй чути
Шуми ріки».

Ось малюнок Павла Гусєва: світлиця, стіл, дівчина. На столі нарізана хлібина. А мати наливає в кухлик із глечика цілющий напій – молоко. Це красномовне доповнення до вірша «Лежить хлібина на столі». Є вірш – данина світлій пам’яті «невідомому солдату Великої Вітчизняної».

«Хрещатеньким барвінком» стелиться життєвий шлях Антоніни Юхимівни. Тож і живе вона з трепетною надією в душі та з вірою, що знайде-таки могилку батька, котрого занесла у безвість воєнна круговерть.

Бойовитістю, чуттям гордості за Україну, її народ пройняті поетичні рядки Галин Петренко (Рак). Мов у променистім ореолі ясніють поезії-присвяти «Пам’яті Небесної Сотні», «Народ, що прагне волі, не здолать». А ось поезія «Квіти правди і миру»:
«Зазоріли маки. Та лишилась віра
І надія в світле й краще майбуття…
Маки перемоги, квіти правди й миру
Совісті прозріння, вічності життя!»

Тиха жура проймає душу авторки про дитинство, юність у ріднім селі (поезія «Родинне джерело»).

Білою лебідкою бачиться Галині Тихонівні її матуся (вірш «Білий птах»). Світлою оптимістичністю оповиті поезії «Надвечір’я», «Ще не осінь», «Зачекайте, літа…».

Гучним закличним набатом звучать слова поезій Олени Гусєвої : «Горить Україна», «Сила Слова», доповнені красномовними динамічними малюнками Павла Гусєва. А ще духовним поводирем у творчості авторки є Тарас Шевченко. Та ось зображено його світлий образ до вірша «Мій Шевченко». І це вже портрет, де замислений Кобзар і перед ним аркуш, з якого ніби виходять герої його творів – Катерина, гайдамаки…

Замріяна, з ніжною душею Леся Дадикіна багато чим нагадує Мавку з «Лісової пісні» Лесі Українки. Та вона згідна з таким порівнянням. У неї ж бо вірш є з назвою «Здається мені, що у лісі таки народилася». Та все ж, хоча й Мавка, але ніжна, сучасна Мавка Леся Олександрівна. Є у неї родина, а в родині:
«Два синочки підростають
І лепетом своїм вітають», – поезія «Мої сини».

І сокровенні слова, що склалися в рядки. Їх авторка присвятила найдорожчій людині – матусі:
«Про найдорожчу в світі, рідну і кохану…
Про найкоштовнішу для кожного перлину –
Про рідну-рідну і найкращу маму 
Писалось, пишеться і ще буде писатись».

А як проникливо-сердечно пише Людмила Малярчук! Зокрема, як зворушливо мовить авторка до донечки, якій «хочеться небо прихилити. І в цей жорстокий і непевний час від злих людей і болю захистити». Сердечністю, теплотою, задушевністю сповнений вірш Людмили Василівни, в якому вона освідчується в любові рідному краю:
«Мій красеню, мій рідний краю!
Мені ти світиш крізь віки.
До тебе серцем припадаю,
Живу для тебе залюбки».

Незвична, сувора природа Півночі гартувала душу і тіло Тетяни Хомінської. Деякий час її родина жила там. Та все ж рідною для Тетяни Андріївни Північ не стала. Повсякчас її манила до себе Хорошівщина, куди ще в сиву давнину приїхали на життя її предки-росіяни. І, врешті-решт, відбувається переїзд. Одразу ж, мов чарівна музика, серце полонила мело-дійна українська мова. Поезії Тетяни Хомінської світяться мудрістю. Серед інших – «Родина»:
«Як важко в цьому світі бути сиротою.
Без роду, племені і без ім’я 
Скрізь можна скривдити її,  чи засудити
Й нікому не поскаржиться вона».

Чимало віршів авторка присвятила пам’яті Небесної Сотні та героїчним воїнам АТО: «Герої не вмирають», «Небесній Сотні присвячується», «Захисникам Вітчизни». Є вірш-присвята Лесі Українці. Є вірші-пошановування України:
«Україна єдина!», «Моя Україна – квітуча весна», «Любити Україну», «Матусина вишиванка».

Леонід Михайлович Захаренко впродовж свого трудового життя і не мислив, що колись буде віршувати. Віддавав перевагу роботі, що потребувала конкретних реальних рішень, дій. Та от, певно, заслужений відпочинок звільнив серце і мозок від буденщини, – натомість прийшла пора аналітичного філософського мислення, що його Леонід Михайлович нині вправно оздоблює чутливим поетичним словом. Як-от поезія «Мамині жоржини». Скільки ніжності до мами видало, так би мовити, «на гора» чоловіче серце синове, все ж не за-грубіле життям, бо:
«Що в душі боліло – відболіло
До серця пригорну живі жоржини.
Такі сумні, мені їх жаль
В них – сльози мами – дорогі перлини
І біль розлуки, і гірка печаль».

Тужно мовить автор про нелегке дитинство дітей війни. Коли смерть повсякчас заглядає в дитячі очі. І не міг хлопчина поскаржитись батьку. Батька забрала страшна війна. Тож із гіркотою мовить автор:
«Своїх не пам’ятаємо батьків –
Живими не вернулися з війни».

Про безкорисливий ратний подвиг мужніх воїнів Другої світової війни мовить Леонід Михайлович і в поезії «Батьківська могила»; про невтішне горе вдів (вірш «Свята стражденна мати»). Є тут зворушлива поетична оповідь про Іршанськ:
«Православний Іршанськ, наша рідна колиска,
Твої зорі в небесах золоті».

А ось філософське мислення про єднання земного життя із Всеосяжним Всесвітом у поезії «Стріла часу»:
«Політ її невидимий і нескінченний,
Летить через віки, не має вороття,
Це Божий дух, животворящий і священний,
Це альфа і омега Всесвіту й життя».

А ось – несподівано легкі і напрочуд земні, грайливі весняні ліричні милозвучні рядки. Справжні пісні: «Цвіте калина», «Моє Полісся», «Віта, Віточка», «Велика Ведмедиця», «Україночка», «Сни весни».

Я, авторка цієї рецензії, Світлана Стратонович, вдячна долі, що і мої рядки нині живуть тут, у збірочці «Зачекайте, літа» посеред поезій талановитих мудрих моїх краян-хорошківців. Отож, прошу до читацького суду свої, вигартувані життям вірші, зокрема «Допоки живі батьки», «Дума про кінську долю», «Заклинання землі», «Безкорислива жертовність», «В прощальній мелодії літа».

Отже, поринувши у світ поезій, реальних і дещо фантастичних, живих своєю динамічністю малюнків, що і є збіркою «Зачекайте, літа…», я наповнила душу відчуттям родинної теплоти, затишку, де кожен з авторів є добрим другом, однодумцем, порадником, мудрим співбесідником, з котрим так легко спілкуватись, як-то мовить Леонід Захаренко у поезії «Дивосвіт»:
«На терезах Вічності земне життя.
Незнана сила світом володіє.
Іду в житті тернистою стежиною.
На крилах мрії хочеться летіти,
Простою бути на землі людиною,
Серед людей у цьому світі жити».

Світлана Стратонович.

 

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *