Соборність України: минуле, сучасне, майбутнє

22 січня виповнюється 98 років події історичної ваги – проголошення Акту Злуки – возз’єднання двох республік: Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки. Того дня, 22 січня 1919 року, здійснилося одвічне прагнення українського народу до соборності, до життя в одній державі.

Шлях до соборності був тривалим і тернистим.

Чому? Тому що соборність зв’язана з державністю. Довгий час української держави не було. Історія України так і ділиться: на литовський, польський і російський періоди.

Шлях до соборності починається з ІХ ст. – 882 року. Тоді була утворена перша українська держава. Її історики назвали Київською Русcю. Проіснувала вона 358 років – до 1240 р.

Друга українська держава – держава Богдана Хмельницького, яка була втрачена внаслідок «Руїни» 1663-1687 років.

Українська революція 1917-1921 років відродила третю українську державність. Спочатку це була Центральна Рада, потім Українська держава гетьмана Павла Скоропадського і, нарешті, – Директорія Української Народної Республіки.

Знаковою подією на шляху державотворення став ІV Універсал УНР. Він проголосив незалежність України. Сталося це 22 січня 1918 р.

У листопаді 1918 р. на території західноукраїнських земель було створено Українську державу – ЗУНР. Це сталося через 6 століть після припинення існування Галицько-Волинського князівства.

Тиск з боку новоутвореної Польщі пришвидшив план ЗУНР на об’єднання з Наддніпрянською Україною. До цього прагнула і Директорія УНР. Вона утворилася 14 листопада 1918 р., а 14 грудня прийшла до влади в Києві, скинувши гетьмана П. Скоропадського. Лідери ЗУНР – Євген Петрушевич і Кость Левицький, лідери Директорії – Володимир Винниченко і Симон Петлюра.

21 січня 1919 р. в Хусті всенародні збори ухвалили приєднання до Української Народної Республіки Закарпаття. Акт Злуки планували проголосити в Києві, куди попрямувала делегація Західноукраїнської Народної Республіки в складі 36 осіб.

22 січня 1919 р. в Києві був святковий день. Із нагоди свята на Софійському майдані зібрались десятки тисяч людей. Організатором свята Соборності України за дорученням Ради Міністрів був міністр освіти УНР І.І. Огієнко.

В Акті Злуки, який виголосив представник Директорії УНР Федір Швець, зазначалося: «Віднині зливаються в одно віками відділені одна від одної частини України – Галичина, Буковина, Закарпаття і придніпрянська Україна – в одну Велику Україну. Сповнилися відвічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тільки одна незалежна Українська Народна Республіка».

Цим документом український народ уперше засвідчив свою єдність і бажання жити у власній соборній Україні. Століттями українці були змушені проти своєї волі відстоювати не власні інтереси, а інтереси сусідніх держав, між якими вони були поділені. Акт Злуки мав покласти край такій жорстокій історичній несправедливості.

Акт Злуки було затверджено на Трудовому конгресі України. В його роботі взяла участь делегація ЗУНР. Після злуки Західноукраїнська Народна Республіка отримала назву Західна область Української Народної Республіки.

Увійшовши до складу УНР на федеративних правах, вона зберігала власну адміністрацію, уряд, парламент, армію і навіть мала певну самостійність у проведені зовнішньої політики. Дипломатичні представництва Західноукраїнської Народної Республіки існували в країнах колишньої Австро-Угорщини, а також у Німеччині та Ватикані.

Уряд УНР на допомогу Галичині виділив 500 мільйонів гривень, надав їй військову і продовольчу допомогу. Голову ЗУНР Є. Петрушевича було обрано до складу Директорії. На жаль, соборна Українська Держава тоді проіснувала недовго. Уже через два тижні після проголошення злуки Директорія УНР була змушена покинути Київ. Її територію зайняли радянські війська під керівництвом Льва Троцького. Західноукраїнські землі, попри героїч-ний опір Української Галицької армії, були окуповані польськими військами під командуванням Юзефа (Йосипа) Пілсудського. Він очолив відроджену у 1918 році Польську державу – Другу Річ Посполиту. В складі Польщі ці землі перебували до 1939 р.

ЗУНР і УНР зазнали поразки. Антанта підтримала не українські держави, а Польщу і Денікіна. Україна в 1922 р. стала складовою Союзу Радянських Соціалістичних Республік.

Північну Буковину захопила Румунія, Закарпаття окупувала Чехословаччина. Тобто українські землі опинилися в складі чотирьох держав.

Однак навіть невдала спроба здобуття соборної української держави в 1919році мала величезне значення. Вона засвідчила незламну волю українців до побудови власної суверенної держави. Саме ця воля, розбуджена в 1919 р., й забезпечила остаточне відновлення соборної України.

Прогресивним і закономірним явищем стало возз’єднання західноукраїнських земель і Буковини з братами-наддніпрянцями відповідно у 1939 і 1940 роках. Значна частина населення радо вітала воїнів Червоної армії. Та, на превеликий жаль, це возз’єднання відбулося не з позиції української державності.

Україна стала соборною після Другої світової війни. В 1945 р. за єдність з Україною висловилося населення Закарпаття. А в 1954 р. Україні було передано Крим.

Соборність є священним надбанням України. Соборність – це святе. Зазіхання на неї – великий злочин. Її треба берегти, як зіницю ока.

Нині третій рік Україна зустрічає День соборності, коли порушена її територіальна цілісність і коли на її території проходять військові дії. Російська Федерація анексувала Автономну республіку Крим, а частина Донецької та Луганської областей внаслідок фактичної агресії, неоголошеної війни Росії непідконтрольна українській владі.

Цивілізований світ засудив російську агресію в Криму і південному сході України і відповів на це візовими та економічними санкціями.

У цих умовах український народ демонструє патріотизм, національну сві-домість, надзвичайну згуртованість, єднає свої зусилля в боротьбі з ворогом. Це проявляється в організації масової допомоги армії, волонтерському русі, героїзмі українських воїнів, подвизі Небесної Сотні, революції гідності на Майдані.

Запорукою успішного розвитку України є збереження, зміцнення держави, її соборності, національна єдність, орієнтація на загальнонаціональний інтерес з урахуванням регіональних відмінностей, духовне оновлення народу, дальше формування національної свідомості і гідності, достатній рівень обороноздатності країни. В зовнішній політиці головне – інтеграція в Європу, до європейської спільноти, вступ до Європейського Союзу.

Все це помножене на спільну конструктивну працю дасть змогу нашій соборній державі посісти почесне місце серед народів світу. Пам’ятаймо завжди: у світі поважають лише сильних, багатих і розумних. Будемо такими, будемо успішними.

Микола Кордон, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Житомирського державного університету імені Івана Франка.

Поділитися

Share to Google Plus
Share to LiveJournal
Share to MyWorld
Share to Odnoklassniki

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *